Похоронна обрядовість ЯПОНІЇ

 Синто і буддизм зливалися, розходилися і перепліталися в різні часи по-різному, утворюючи дивний симбіоз. Вплив буддизму на сучасну обрядовість в синто (не тільки похоронну) дуже великий. Є окремі сінтоістські правила поховання - 神葬祭 Shinsōsai Shinto Funeral Rites, але сучасні, створені під впливом буддійських.

Невеликий огляд наш буде складатися з двох частин. Стаття про японські кладовища і уривок зі статті японіста Бакшеєва Е.С.

В давнину в Японії побутували різні способи поховання, в тому числі такі екзотичні як поховання на дереві або у воді (у морі, озері), але основними, все-таки, були два способи: так зване "повітряне поховання" (тобто, залишення, або, просто, викидання тіла в горах або інший безлюдній місцевості) та інгумаціі (поховання в землі). При цьому "повітряне поховання" було особливо поширене серед простого народу, а у знаті воно мало вигляд тимчасового виставлення тіла покійного - попереднього "поховання", що називався могарі, за яким слідувало постійне захоронення - поховання в землі.

З VIII ст. разом з розширенням впливу буддизму починає впроваджуватися кремація, в першу чергу, в середовищі переселенців з континенту, буддійського духовенства та аристократії. Потім, з поширенням буддизму в народних масах, мандрівні проповідники стали ревно виправляти "варварський" спосіб поводження з тілами покійних: вони збирали по горах і лісах останки, що лежать під відкритим небом, спалювали їх і проводили поминальні обряди. Таким чином, в Японії "повітряне поховання" поступово було майже повністю витіснено, а практика інгумаціі (без попередньої кремації) зберігалася в деяких місцевостях Японії до останнього часу (тільки в 30-х роках XX ст. Кремація перевищила 50%).

Кремація, трактується як "здоровий" і "екологічний" спосіб поводження з останками, придбала масовий характер в умовах європеїзації Японії з кінця XX в, коли в містах почали будуватися громадські кладовища - муніципальні або великі приватні. Після Другої світової війни кремація все більше поширювалася і у синтоїстів і навіть у християн, особливо у великих містах, де площа кладовищ обмежена. На початку XXI ст. кремація стала чи не 100%-ю.

Похорон - один із найважливіших обрядів життєвого циклу людини, вони служать двоякій задачі: по-новому перерозподілити взаємини між членами сім'ї, а також продемонструвати - не в останню чергу завдяки великим затратам на них - почуття самоповаги сім'ї та її суспільний статус. Народження, весілля та інші важливі обряди життєвого циклу індивіда в сучасній Японії як і раніше відбуваються, в тій чи іншій мірі, під егідою синтоїзму. У віданні буддизму залишається поховально-поминальна обрядовість. При цьому слід зазначити, що похорони - це, все-таки, домашня, сімейня справа, і участь буддійського священика фактично обмежується читанням сутр, змісту яких майже ніхто не розуміє.

У старій Японії в селі підготовку тіла до поховання здійснювали всі жителі села спільно - обмивали його, одягали в біле і клали в труну. Мертве тіло вважалося ритуально нечистим, і всі ці приготування, так само як похоронні і поминальні ритуали, були спрямовані на його очищення. Заупокійна служба проводилася буддійськими священиками, які читали над покійним сутри, після чого всі разом відносили тіло до місця поховання в землі або до місця кремації. Сприятливий день вибирався за китайським календарем. Загальні принципи і обрядові дії, які служили цілям поступової трансформації духу новоумершого предка сім'ї зберігаються і зараз.



Сучасні стандартні похорони

В кінці XX ст. близько 90% похорону в Японії проводилося по буддійському обряду (з кремацією). Хоча деякі деталі похоронних процедур дещо відрізняються в залежності від того, до якого напрямку буддизму належав покійний, можна виділити загальний стандартний набір похоронних обрядів і процедур. Так, наприклад, при наближенні смерті члени сім'ї і найближчі родичі підносять вмираючому "останній ковток води». Насправді, йому просто змочують водою губи. Відразу після смерті тіло обмивається гарячою водою (юкан), та члени сім'ї одягають покійного в спеціальні білі шати (кекатабіра - "вбрання смерті») або в його улюблений одяг. Іноді ці процедури здійснюються фахівцями: медичний персонал обтирає тіло покійного спиртом або іншим дезинфікуючим засобом, а співробітники похоронного бюро одягають його. Останнім часом, особливо в містах, все частіше все похоронні обряди і процедури (обмивання, чування біля тіла покійного, заупокійні служби і кремація або поховання), повністю виконуються працівниками служб ритуальних послуг.

Обмите і одягнене тіло укладають без подушки головою на північ (напрям, який асоціюється зі смертю) і накривають простирадлом або білою тканиною. Ніж, який, за повір'ям, здатний відлякати злих духів, кладуть на груди (в буддійських похоронах) або поруч з головою (в синтоїстських похоронах). Поруч з тілом ставлять невелику перевернуту ширму, а за нею - столик з вазою, свічником і курильниці. Іноді туди ж ставлять чашку з водою і миску з вареним рисом. (В разі проведення похорону по синтоїстському обряду на столик ставлять свічки, вимитий сирий рис, сіль, воду і улюблену їжу покійного). Свічки та ароматичні палички горять постійно. Священик з буддійського храму, до якого традиційно приписана дана сім'я, читає сутри у смертного одра і нарікає покійного посмертним буддійським ім'ям (каймі). Протягом усього періоду трауру (кітю), який триває від 7 до 49 днів, на вхідних дверях будинку або на воротах вивішується повідомлення про смерть, яке написано на білому папері в чорній рамці. Після закінчення ритуального очищення тіла і обрядів у смертного одра в той же або на наступний день небіжчика поміщають в нефарбовану дерев'яну труну з сосни, ялини або японського кипариса (хінокі). Труна може бути звичайною (в європейському розумінні), куди тіло належить у лежачому положенні, або ж, частіше, у вигляді квадратного ящика або бочки, в якому тіло перебуває в сидячому положенні з головою, яка пригнута до колін. Особисті речі покійного, такі як окуляри, теж можуть покласти в труну з тілом. Труна накрита кришкою майже весь час, поки в будинку йдуть похоронні обряди, і забивається цвяхами тільки перед її виносом з дому.

Заупокійне бдіння біля тіла покійного (цуя) раніше проводилося протягом всієї ночі з тим, щоб висловити скорботу за покійним і помолитися за упокій його душі. В даний час в практику увійшла його усічена форма (ханцуя - "напів-бдіння») з 19 до 21 години. Буддійський священик читає сутри, а скорботні по черзі запалюють куріння (секо). В кінці церемонії від сім'ї покійного пропонується поминальна трапеза (м'ясні блюда не включаються, але зазвичай подають саке, чай, солодощі). Учасники траурної церемонії приносять грошові пожертвування (коден - "приношення для куріння") в білих конвертах, перев'язаних біло-чорною або біло-срібною стрічкою. Часто надсилають квіти.

На наступний день після церемонії бдіння в домі покійного, в парафіяльному буддійському храмі або в траурному залі проводиться панахида. Готується вівтар, на який ставиться поминальна табличка (іхаі) з посмертним ім'ям, малюнок покійного, свічки, курильні, квіти і деяке буддійська начиння. Сім'я покійного сидить по праву сторону від вівтаря, а інші родичі і друзі - по ліву обличчям до вівтаря. Решта учасників церемонії сидять ззаду. Служба починається з декламації сутр буддійським священиком, а завершується запалювання пахощів членами сім'ї та іншими родичами покійного під звуки читання сутр. Священик і родичі потім відходять в сторону, щоб дати можливість іншим учасникам церемонії підійти до вівтаря і віддати останні почесті покійному через запалювання пахощів.

Синтоїстський похоронний обряд багато в чому схожий з буддійським, оскільки зроблений за його подобою в кінці XIX ст. Після смерті перед заупокійними обрядами відбувається ритуал сенрейсей - ритуал відправлення душі покійного до душ предків або до божества-охоронця місцевості, де живе сім'я покійного. Посмертне ім'я в такому разі не присвоюється, але до імені покійного додається почесний титул мікото ("божественний"). Після бдіння біля смертного одра виконуються заупокійні обряди в траурному залі. Вівтар прикрашений бамбуковими жердинами, ритуальною солом'яною мотузкою сіменава, гілками священної в синтоїзмі рослини сакаки (рід вічнозеленої камелії), квітами. Жрець здійснює таке ж ритуальне обмивання, що і перед відвідуванням синтоїстського храму: ополіскує рот водою і миє руки. Потім він здійснює обряд очищення охарай, який виконується перед усіма синтоїстськими церемоніями: розмахуючи ритуальним "опахалом", жрець виганяє все зло, скверну і нещастя. Після цього він вимовляє надгробне слово. Виконуються традиційна японська музика і похоронні плачі. Сім'я покійного та інші учасники церемонії покладають на вівтар тамагусі - гілки сакаки, ​​прикрашені смужками паперу, що зазвичай робиться при поклонінні божествам камі в синтоїстських храмах. Коли вони творять молитву за упокій покійного, вони майже нечутно плескають в долоні (сінобіте). У синтоїстів поминальна табличка, яка називається мітама-сіро ("вмістилище душі"), має інший вигляд, ніж у буддистів: вона виготовлена ​​з нелакованого дерева, посмертне ім'я написано тушшю. Таблички тримають на мітама-дана ("полиця для душі") або в мітама-я («будиночок для душі»), який зроблений з необробленого дерева у вигляді мініатюрного синтоїстського храму або камі-дана (домашньої божниці). Очевидно, що синтоїстська поховально-поминальна обрядовість і синтоїстський релігійний ритуал мають багато спільних елементів. Еквівалентом буддійського 49-денного періоду жалоби служить цикл з п'яти 10-денних обрядів, який досягає свого піку на 50-й день після смерті. За синтоїстським віруваннями, небіжчик не може бути буддою (хотоке), а стає божеством камі.

Після завершення всіх заупокійних обрядів труну забирають від вівтаря і забивають кришку. При похоронах по буддійському обряду урочиста процесія доставляє труну з тілом покійного в крематорій. Перед кремацією священик читає над покійником "очисні" молитви і заклинання, а родичі знову розпалюють пахощі. Після спалення тіла члени сім'ї збирають фрагменти кісток (ніг, рук, голови), і попіл у маленьку урну (Коцуба) і несуть додому. При цьому в деяких крематоріях збирають тільки великі кістки, а дрібні викидають, але знавці обрядів рекомендують по можливості збирати всі останки. Для цього потрібна велика урна, в яку вони входили б цілком. Заможні люди купують урни вартістю до декількох мільйонів ієн (декілька десятків тисяч доларів). Урну ставлять на маленький столик разом з тимчасовою поминальною табличкою з написаним на ній посмертним ім'ям, фотографією покійного і курильниці перед буддійським вівтарем (буцудан). Навколо вівтаря протягом наступних 49 днів у разі смерті чоловіка (35 днів - жінки) через кожні сім днів збираються родичі та друзі покійного для поминальних служб. Кожен раз буддійський священик читає сутри, запалюються пахощі, а учасникам пропонується частування.

В цей час члени сім'ї носять траур (по крайній мірі, одягаються скромно), причому він пов'язаний із забороною відвідувати в цей період інші сім'ї, вони змушені утримуватися від розваг, не ходити на весілля, традиційні сезонні свята та інші подібні заходи, принаймні , 49 днів (кітю) або один рік (мотю). Новий рік (точніше, перший день нового року) - найважливіше свято в Японії - після смерті домочадця не відзначають або відзначають дуже скромно. 49 або 35 днів - цей термін, який відповідає періоду, необхідного, згідно буддійському вченню, на подорож душі через пекельні області з метою очищення. 49-й день означає завершення процесу очищення духу покійного і трансформації його в дух предка.

До цього моменту тимчасова поминальна табличка віддаляється, і нова, тепер вже постійна поміщається у вівтар, де знаходяться таблички інших померлих раніше членів сім'ї. Урну з прахом покійного ховали на цвинтарі, як правило, це робиться по завершенні поминальної служби на 49-й день смерті, але не пізніше 100-го. Якщо навіть через сто днів родичі не можуть надати небіжчикові могилу, то урну з прахом тимчасово поміщають в буддійському храмі, де для покійного відбуваються поминальні служби. Часом родичі при похованні поділяють прах між собою, що засуджується буддійської церквою. Замість цього рекомендується розділити улюблені речі покійного (годинник, авторучку, одяг і т.п.) або пасма його волосся і освятити їх.

Кладовище зазвичай розташовується в зеленій зоні міста на пагорбі або гірському схилі поруч з буддійським храмом. Традиції облашування могил в Японії з давніх пір склалися під впливом китайської геомантії феншуй. Але і зараз рекомендується влаштовувати могилу в чистому і світлому місці, повністю відкритому для сонячного світла в передобідній час. В ідеалі вона повинна бути звернена на південний схід. Однак на сучасних цвинтарях, де могили часто розташовуються тильними сторонами один до одного, знайти потрібну ділянку буває важко. Після закінчення терміну жалоби (від семи тижнів до одного року після смерті) на могилі ставлять пам'ятник з написом або зображенням будди. Переважна більшість могил у сучасній Японії відзначені надгробною кам'яною стелою, у якій на лицьовій стороні вибите прізвище родини, а на звороті є ніша, куди в міру смерті членів даної сім'ї поміщаються урни з їх прахом. Особисті імена покійних за звичай висікаються на боках або на задній стінці стели. В принципі, у кожного покоління сім'ї повинен бути свій окремий надгробок, але, оскільки місця часто недостатньо, обмежуються одним пам'ятником для всіх поколінь. Однак є й могили, де встановлюються персональні надгробки для кожного покійного. Традиційна форма надгробка - прямокутна або п'ятиярусна, що бере свій початок від буддійської ступи (меморіальне спорудження), але зараз все більше стає пам'яток європейського типу, що мають різну конфігурацію, аж до пірамідальної. У сім'ї на кладовищі може бути своя ділянка, відзначена старими замшілими каміннями-надгробками. Ціни на ділянки землі під могили на громадських кладовищах постійно ростуть, і разом з цим збільшується число людей, що прагнуть заздалегідь, ще за життя, забезпечити там собі місце. В даний час багато через відсутність коштів змушені поміщати прах своїх рідних в колективні колумбарії. Старі надгробні пам'ятники, які вкрилися тріщинами і вибоїнами, а висічені на них написи стали нерозрізненими, підновляють власними силами, реставрують або міняють на нові в спеціалізованих магазинах, майстернях. Бувають випадки недобросовісного обслуговування, коли під виглядом нових клієнтам продають старі перероблені могильні камені. Іноді на могили з міркувань престижу встановлюють величезні стели з чорного китайського мармуру вартістю до декілька тисяч доларів. При цьому на них висікають список імен своїх предків (іноді не зовсім достовірний), що йде в історію на кілька поколінь, до 18 століття. Під віянням часу всю могилу можуть покрити кам'яними плитами або забетонувати, але охоронці старовини цього не вітають.

Типова могила виглядає як крихітний дворик, огороджений з трьох сторін невисоким бортиком. З лицьового боку до пам'ятника, перед яким лежить «камінь поклоніння" - плита, де родичі моляться, і стоять дві вази для квітів, веде мощена кам'яними плитами доріжка. Таким чином, пам'ятник розташований в глибині обгородженого майданчика. Біля входу праворуч від доріжки - маленький вівтариками для підношень і кам'яна плита з епітафією, а ліворуч - кам'яна посудина для обмивання і низький кам'яний ліхтар типу садового. Дальня половина могили (навколо пам'ятника) усипана дрібним гравієм - це "священна земля", куди не можна входити у взутті.

У результаті стрімкої індустріалізації в післявоєнній Японії багато молоді (в основному, молодші сини) виїхало з сільської місцевості, де споконвіку жили їхні родини, у великі міста. За тими, що залишилися  на батьківщині фамільними могилами, за традицією, доглядають старші брати - спадкоємці будинку і господарства - і їх сім'ї, а знову спечені городяни, в принципі, можуть бути після смерті похованими там. Але іноді в таких випадках на новому місці проживання, не переносячи останків предків, вони влаштовують нову фамільну могилу, куди після її освячення буддійським священиком, як вважається, "з радістю вселяються" духи предків (у той же час вони залишаються і в старій могилі) . Старші сини теж часом змінюють місце проживання. Для поклоніння родової могили їм доводиться приїжджати на батьківщину швидкісною електричкою або на літаку лише у свято поминання покійних предків Обон або з приводу спеціальних служб всього на один день. При цьому також практикується перенесення фамільної могили, але вже разом з останками. Хоча це і називається перепохованням (Кайсо) часто це робиться чисто символічно, коли зі старої могили беруть лише жменю землі. При влаштуванні нової могили використовуваний для цього грунт ритуально очищають: його десята частина під спів буддійських мантр перемішується з сіллю і рисом. Коли нова могила готова, проводиться ритуал її освячення - обряд "вселення духів предків". Жіноча емансипація не обійшла стороною і Японію, і зараз деякі дружини відмовляються від майбутнього поховання в фамільній могилі чоловіка. В опитуваннях громадської думки вони заявляють, що не бажають спочивати в одній могилі з свекрухою і свекром або взагалі хотіли б мати свою окрему могилу.

Протягом першого року після смерті для заспокоєння душі покійного обряди перед поминальною табличкою проводять щотижнево і щомісяця, потім річниці смерті святкуються протягом періоду до п'ятдесяти (дуже рідко до ста) років залежно від сім'ї і буддійського напряму, до якого належить сімейний храм, до тих пір, поки залишається в живих той, хто особисто пам'ятає покійного. Перша поминальна служба (хое) за зразком тих, що проводилися в 49-денний період, проходить на 100-й день або в день першої річниці смерті, потім - постійно з регулярними інтервалами, особливо в наступні річниці (в 3-ю, 7 - ю, 13-ю, 17-ю, 23-ю, 27-ю) аж до 33-ї чи 50-й.

Крім таких календарних служб перед поминальною табличкою відбуваються дуже часті, чи не щоденні, приношення (в деяких сім'ях перед ними ставлять кожен ранок і вечір першу чашку чаю і рису) і звіти про сімейні події. Остання поминальна служба в пам'ять даного предка має особливе значення: з цього часу він втрачає свій статус душі конкретної людини і приєднується до «покоління предків". Згідно з поширеним віруванням, після того, як душа предка втрачає свій індивідуальний характер, вона зливається з божествами камі - прабатьками сімейного роду. Ця немаюча чітких характеристик група камі-прабатьків сприяє народженню нових членів сім'ї, і будь-який предок теоретично може знову повернутися в сім'ю у вигляді немовляти.

Покійного разом з іншими предками чекають додому в День поминання покійних (о-бон, середина липня або серпня) і на інших сезонних святах протягом року: на Новий рік, в дні весняного і осіннього рівнодення (Хіга, близько 21 березня і 23 вересня) . Під час о-бон і хіга сім'я і родичі відвідують могилу з приношеннями у вигляді їжі, напоїв, квітів і курильних паличок. Могилу прибирають, читаються молитви за упокій душі, на могильний камінь відбувається поливання водою або саке (останнє засуджується буддійськими ортодоксами).